Fiat nox

“Let there be night!”, decreed our god on earth.
And a great darkness fell, and chaos reigned,
As if before the creation of the world.
Ah, no, it was far worse, for in that chaos
Were living creatures, and the darkness choked them.

Everywhere out of the chaos spectres came:
Grim plague, and famine, misery and terror -
Unearthly terror chilled each human soul,
And even the courageous felt great dread
Listening to the hungry cries and groaning
Which surfaced, as if from the ocean’s depths,
From the vast, dark human mass. It seemed
That mass itself was a constituent of the chaos,
And that it was its voice. At times was heard
Shouting in the darkness: “Give us light!”.
And in reply rang out the mighty voice
Of the earthly god from the majesty of his throne:
“Let there be night!”, and chaos quivered once more.

Oh, many a descendant of Prometheus
Wanted the shining spark of fire from heaven,
And countless hands reached out towards the light,
As if to a guiding star which shows the way.
And that great spark of fire would shatter
Into many tiny, insignificant sparks,
And everyone hid their spark, like a treasured thing,
In the ashes of a fire long since grown cold.
The spark did not die out, it smouldered in its grave,
But it emitted neither warmth nor light.
Meanwhile Prometheus’s courageous heirs
Would meet their ancestor’s unhappy fate:
Exile and torture, and unbreakable chains,
And an early death in cruel solitude …

And still it’s thus, my brethren, darkness reigns.
Is anyone out there? It’s fearful in this chaos.
Earlier I did hear voices, brave and free,
They echoed like hallooing in the forest,
But they are gone now, and the silence seems
By far more dreadful than it was before.
My brothers, children of Prometheus!
It’s not an eagle clawing your proud chests, -
Vile serpents’ fangs are embedded in your hearts.
You are not shackled on that Caucasus mountain,
Which far and wide shines with its snow-clad peak,
Telling the world of the prisoner it holds!
No, you are buried underground, from where
Cannot be heard your jangling chains, nor groans,
Nor your defiant words …

You, prince of darkness!
Our savage enemy! It is no wonder
You fear the iron music of those chains!
You fear that the dreadful, melancholy cries
Will penetrate even a hardened heart of stone.
And how, then, will you silence the frenzied voice
Of the dark chaos, the cries of hunger and woe
And the despairing shouts of “Give us light”?
For always, like an echo in the mountains,
Those brave, unfettered voices will respond.
“Let there be night!”, you said. That’s not enough
To silence the chaos and to kill Prometheus.
For if you truly wield such boundless power,
Then dare to pass the final sentence: “Death!”

«Хай буде тьма!» – сказав наш бог земний.
І стала тьма, запанував хаос,
Немов перед створінням світу. Ні, ще гірше
Був той хаос, бо у ньому були
Живі створіння, їх давила тьма.

Скрізь марища з хаосу виринали,
Лиха зараза, голод, злидні, жах –
Несвітський жах усім морозив душу.
І найодважнішим ставало жаско,
Голодні крики слухаючи й стогін,
Що виринали, наче зо дна моря,
З юрби великої і темної. Здавалась
Ота юрба частиною хаосу
І голосом його. Часами розлягалось
У темряві гукання: «Світла! Світла!»
І на відповідь чувся голос дужий
Земного бога з високості трону:
«Хай буде тьма!» І знов тремтів хаос.

О, не один нащадок Прометея
Блискучу іскру з неба здобував,
І безліч рук до неї простягалось,
Мов до зорі, що вказує дорогу.
І розсипалась та велика іскра
На іскорки малесенькі, незначні,
І кожний іскорку ховав, неначе скарб,
У попелі холодному віддавна;
Вона не гасла, тліла в тій могилі,
Та не давала ні тепла, ні світла.
А сміливий нащадок Прометея
Знаходив смутну долю свого предка:
Вигнання, муки, нерозривні пута,
Дочасну смерть у дикій самотині...

І досі так, о браття! й досі тьма.
Гей, озовіться! Страшно в сім хаосі.
Я чула голоси одважні, вільні,
Вони лунали, мов гукання в лісі,—
Тепер замовкли, і страшніше тиша
Мені здається, ніж була раніш.
Брати мої, нащадки Прометея!
Вам не орел розшарпав груди горді,—
Бридкі гадюки в серце уп'ялись.
Ви не приковані на тій кавказькій кручі,
Що здалека сіяє сніжним чолом,
Про в'язня звістку людям даючи!
Ні, ви поховані в землянках, звідки навіть
Не чутно брязкоту кайданів, ні стогнання.
Ні непокірних слів...

Гей, царю тьми!
Наш лютий вороже! Недарма ти боїшся
Кайданів тих залізної музики!
Боїшся ти, що грізні, смутні гуки
Пройняти можуть і камінне серце.
А чим же ти заглушиш дикий голос
Хаосу темного, крик голоду й біди
І розпачливого гукання «світла, світла»?
На нього завжди, як луна у горах,
Одважні, вільні голоси озвуться.
«Хай буде тьма!» — сказав ти,— сього мало,
Щоб заглушить хаос і Прометея вбить.
Коли твоя така безмірна сила,
Останній вирок дай: «Хай буде смерть!»